В поході тільки дівчата.

 

В поході тільки дівчата.

Походи Карпатами у серпні.



…Увесь липень збиралася в похід, але не було компанії. Потім з’явилася компанія, але вже не було квитків на потяг. Вирішила брати квитки на коли вийде. І тут подзвонила знайома, що вона у відпустці і готова йти у похід. Розглянули кілька варіантів і зупинились на тому, що потрібно відвідати село-привид Буркут, озеро Марічейку і гору Кукул та десь на полонині помилуватися краєвидами, лежачі в наметі. Наскільки повно здійсняться ці плани, залежало від погоди. І нам пощастило.

…З приятелькою ми зустрілися на автостанції у Верховині. Завантажилися у переповнений туристами бус і поїхали до Шибеного. Їхати було весело, адже туристи – народ веселий. Але до кінцевої зупинки доїхали ми й ще два туриста. Суворі прикордонники перевірили документи та десь нас зареєстрували. І ми вирушили на Буркут. Ще в Шибеному зайшли на якесь подвір’я та набрали води з криниці, в якій плавала величезна жаба, бо йти треба було далеко, а надворі спекотно. Йшли не поспішаючи, збирали суниці та милувалися краєвидами. По дорозі натрапили на джерело з мінеральною водою. Все навколо було руде від великої кількості заліза, що знаходилось у воді. Вода мала якийсь дивний присмак, як молоде вино. Поки дійшли до села, сонце вже заховалося за хмари. Про село писали, що це мертве село і там ніхто не живе, але в селі були люди. Ми підійшли до них і заговорили. Вони віднеслися до нас доволі прохолодно, дізнавшись, що ми з Києва. Отака слава у киян. Але ми подолали той бар’єр відчуження досить швидко. Це було початком двох чудових днів у Буркуті.

…Пішов дощ, і наші нові знайомі запросили нас до себе до хати. Вони якраз збиралися обідати. Тож пригостили і нас. Ми не відмовились. Їжа, приготована на багатті, була неймовірно смачна. Після обіду ми залишили наплічники в хаті та пішли гуляти селом. Нам показали село та розповіли цікаві історії, по’вязані з ним. Також ми прогулялися до місця, де починається джерело з мінеральною водою. Ще поспостерігали, як з’ясовують стосунки коза та пес Цезік (Цезар). Потім був вечірній чай із хлібом з варенням. Бажаючі мали змогу попити козячого молока, яке тільки но надоїли. За чаєм обговорювали плани на наступний день. Наші ж плани залежали від погоди.

…Ближче до ночі знову пішов дощ. Ставити намет в калюжах не хотілося, тому ми розмістилися на другому поверсі старого будинка. У нас у кімнаті був камін, обкладений каменем, та велике крісло-гойдалка. Спали на підлозі у спальниках. На ніч до Буркута заїхала група людей, що зранку мала йти у гори збирати афени (так тут називають чорниці). Вони зупинились осторонь і майже до ранку співали пісень. Нас розбудили на світанку. Сніданок вже був готовий. Ми швиденько зібрали речі і залишили будинок тим же шляхом, яким і зайшли - через вікно на першому поверсі. Після сніданку мали визначитись з тим, що робити далі. Все навколо було мокре і оповите туманом. Схоже на те, що дощі ще не закінчились. Тож вирішили ще на день залишитись у Буркуті. Наші нові знайомі розділилися на дві групи. Одна група збиралася йти на гору Чивчин, а інша  - в бік гори Фуратик збирати афени. Афени здалися нам більш привабливими і ми пішли з другою групою. Йшли скрізь великий малинник. Це значно уповільнило наш підйом на гору. Йшли повільно, все роздивляючись і фотографуючи. До афен дісталися аж за півтори години. Хлопці вже встигли назбирати ягід досить багато. Ми також озброїлись спеціальним гребінцем і почали збір. Через якийсь час вже мали сині зуби і язики. Пішов дрібний дощ. Хлопці залишилися збирати афени, а ми вирішили ще раз навідатися до малини. Нам порадили взяти трохи правіше, бо там малина краща. Ще сказали, що, якщо візьмемо лівіше, вийдемо далеко за Букрутом. Склавши все це, ми взяли правіше, але мабуть перестаралися. До Румунії залишалося зовсім мало. Дощ підсилився, а малинника все не було. Натомість вийшли до якогось потічка, що тік вниз. Почали йти за водою. Йшли досить довго. Поки шукали малинник, встигли назбирати лисичок та сироїжок. Пройшло досить багато часу, перш ніж вийшли на галявину і побачили малинник і десь далеко в тумані Буркут. Ми вже були мокрі наскрізь, але це не завадило нам поласувати малиною. Потім почали спускатись до потічка, щоб перейти на інший бік. Спуск був карколомний. Ми по черзі кудись їхали, падали в молоді ялини та провалювались. Потічок форсували не знімаючи взуття. До Буркута дісталися в доброму настрої. Залізли через знайоме вікно в «нашу» кімнату, переодягнулися та запалили камін. Вечеряли усі разом. А потім пішли посидіти біля каміна. В кімнаті було тепло і затишно, весело потріскували дрова, вистрілюючи іскрами, вогонь зігрівав і заспокоював.

…Вранці одяг та взуття були сухими. Ми вперше приготували сніданок самі. Сходило сонце. Погода мінялася на краще. Помившись в Білому Черемоші, ми почали збирати речі: треба було продовжувати нашу подорож.

…Збиралися в дорогу не тільки ми. Нам пощастило вкотре. Наші нові знайомі підкинули нас до урочища Погорілець, таким чином зекономивши нам купу часу, який ми би витратили на зворотній шлях з Буркута. Попереду була дорога на озеро з романтичною назвою Марічейка. Знову прийшлося звикати до ваги наплічників. Але світило сонце, навкруги були неймовірно красиві краєвиди, уздовж дороги росли кущі з малиною, зустрічалися такі, як і ми, любителі походеньок Карпатами. Смакуючи малиною, милуючись пейзажами та інколи спілкуючись з іншими туристами, просуваємось вперед.

…За кілька годин ми вже на Веснарці. Полонина зустрічає нас веселим передзвоном дзвіночків. Вирішуємо зробити привал, пообідати, поповнити запаси води та купити молока. Вибираємо файне місце так, щоб було видно гори, смереки і тварин, що пасуться. Обід проходить весело. Жваво обговорюємо подальші плани. Пообідавши, залишаємо речі і піднімаємось до будиночка. По дорозі фотографуємо все підряд. На нас наїжджає конем суворий гуцул, погрожуючи забрати фотоапарат, щоб без його дозволу не робили фото. Але нас не так просто злякати. З суворим гуцулом ми таки порозумілися. Моя приятелька поїхала кататися на конях з новим знайомим, а я залишилась чекати молока, стерегти хату та пасти свиней. Останні чомусь до мене увесь час приставали. Мабуть хотіли, щоб я їх чухала. Катання на конях затягнулося. Тому до Марічейки вже не пішли, а вирішили заночувати на полонині. І добре, бо нам на наступний день розповідали, що комарів там дуже багато. Засинали під чарівну мелодію дзвіночків.

…Ранок видався сонячний. Ми приготували собі сніданок та запарили смачнючий духмяний чай з карпатських трав, які самі і збирали. Порадившись, залишили наплічники біля будинку. До озера пішли, прихопивши із собою печиво, родзинки, фініки, горіхи та воду, ну і, звісна річ, фотоапарати. Озеро Марічейка було головним у моїх планах. Я туди хотіла вирушити ще в травні, але не склалося. Ідемо легко, роздивляючись навколо: видивляємось білі гриби. І от ми вже біля озера. Прозора вода в обрамленні високої трави та смерек виглядає по-особливому. Таке собі казкове озеро, що приховує якісь таємниці під товщею холодної води. Обходимо озеро. Скрізь сліди життєдіяльності людини – самої огидної істоти на землі. Мені цікаво, про що думають ті придурки, що залишають після себе купи сміття?

…Ну от, на Марічейку дійшли. Можна би було повертатися на полонину і там трохи поніжитися під лагідними променями сонця. Та не так сталося, як гадалося. Моя приятелька тупнула ніжкою і зажадала продовження: мусимо йти на Піп Іван. Я вже там була і мені зовсім не хотілося йти. Краще посидіти під смерекою біля озера. Але приятелька не здавалася і погнала мене пєндюлями далі. Ще кілька кілометрів неймовірними зиґзаґами, і ми на горі. Обсерваторія нікуди не ділася, але вхід до неї вже закритий. Навколо Білого Слона робітники мурують паркан з каміння. Вони і розповіли нам, що то поляки (!) виділили кошти на реставрацію обсерваторії. А що ж у нас не знайшлося коштів? Мабуть ще не всі родичі наших керманичів вілли за кордоном покупили. Я була рада. Пам’ятаю, як в минулому році дійшли туди і зайшли в середину. Купи сміття, вибиті шибки, виламані двері, напівзгнилі балки, що нависають над головою, – це те, що ми побачили. Тепер вже я мушу ще раз піднятись на цю гору, щоб подивитись на відновлену споруду.

…Фото на згадку і зворотній шлях. Знову полонина Веснарка. Радимось щодо подальших дій. Є два варіанти: заночувати на полонині і ранком вирушати в Шибене, або йти зараз в Шибене, ставити там намет, а ранком їхати далі. Але, виявляється, є ще один варіант. Зараз з Попа Івана буде їхати машина. На ній можна з’їхати донизу. Купуємо молоко і сир та виходимо на дорогу. Чекаємо недовго. Машина зупиняється, ми закидаємо речі в кузов і самі залазимо туди. «Американські гірки» – то ніщо в порівнянні з «карпатськими гірками». Круті спуски, величезне каміння, багнюка, круті повороти та гілки смерек, що б’ють по обличчю, якщо не встигнеш ухилитися. Для мене і зараз є загадкою те, як нас не розгубили по дорозі. В Шибеному водій сказав, що далі їде до Ільців. Нас це влаштовувало.

…Настала ніч. Чорне небо густо усіяне зорями, ясно видно Чумацький Шлях. Ми з вітерцем їдемо десь там поміж горами вздовж стрімких річок. І нас зовсім не хвилює, о котрій годині ми встигнемо доїхати до Ільців, що будемо робити далі. Є дорога і зоряне небо. А далі все буде добре. З Ільців до Ворохти нас люб’язно підвозить сім’я киян. О дванадцятій ночі вивантажуємось у Ворохті. Намет ставимо при світлі ліхтарика на газоні біля місцевого будинку культури.

...Наш намет викликає неабиякий інтерес та жваві обговорення серед місцевого населення ще з ночі. Щоб нікого не дратувати прокидаємось рано, швиденько складаємо намет та перебираємось до річки. На березі Прута просушуємо намет, снідаємо та умиваємось. Далі в наших планах – гора Кукул та численні полонини.

…Деякий час ідемо Ворохтою. Гостинні ворохтяни пригощають нас смачною водою з джерела. За селищем починається ліс. В тіні від дерев йти значно легше, але за лісом не видно гір. Та це нас не хвилює. Багато чого цікавого є і у лісі. Знаходжу величезний білий гриб, потім ще один. За кілька годин добираємось до полонини Лаб’єска. Трохи поживившись там малиною, вирушаємо далі. До Кукула ще один кілометр.

…По хребту йти значно простіше. Навкруги відкриваються чудові краєвиди. Прямо перед нами легендарні Говерла і Петрос. Проходимо ще по хребту в напрямку Вороненко. Зупиняємось в полонині Григорівка. Тепер черга капризувати моїй приятельці. Щось їй тут не дуже сподобалось: немає рівненького гладенького місця для намета. Вона пропонує йти далі. Тут вже я майже пєндюлями  примушую зупинитися саме тут, інтуїтивно відчуваючи, що далі краще не буде та ще й підемо далеко від води та молока. Ставимо намет так, щоб було видно гори. Тільки ми його встановлюємо, як звідусіль починають злітатися летючі мурахи. Що ми тільки не робили. Відганяли їх рушниками, бризкали якоюсь отрутою, давали понюхати «Зірочку», але все марно. Вони нахабно окупували всю поверхню намета. Ми здалися. Трохи далі розклали каремат і сіли на ньому вечеряти, побоюючись, що мурахи захочуть повечеряти разом з нами. Але ми були їм не цікаві. Повечерявши, почали милуватися горами. Сонце потроху сідало. Почала підвищуватись вологість. Наші нахабні гості вже не так жваво шурхотіли по поверхні намета, бо крильця стали важкими від вологи. Тут ми їх і пострушували у траву. Захід сонця був неймовірний. Ще трохи погомонівши, вмостилися спати.

…Останній ранок у Карпатах був теплий, сонячний. Дуже не хотілося йти. Але квитки на потяг лежали у наплічнику, як страшне нагадування, що все колись закінчується. Добігала кінця і наша подорож. Решту дороги ми йшли під «молочну симфонію», яку грали для нас корови своїми дзвіночками. Перед станцією переодягнулися та перевзулися. Мої кросівки пережили свій останній похід. Може би я залишила їх іще на одну подорож, але підошва на п’ятах протерлася до дірок. Відправились у смітник і кросівки моєї приятельки.

…До Франківська їхали «раховозом» - місцевим потягом. Мені подобається цей вид транспорту. Їдучи у ньому, ти увесь час можеш милуватися красивими видами з вікна, спілкуватися з різними людьми, чи можеш просто вилізти на верхню полицю та дрімати. У Франківську вечеряємо, але сил бродити по місту вже немає. Тож, зайву годинку пересиджуємо за столиком кафе. Прощавайте, Карпати. Завтра ми прокинемось у Києві.

 

PS Дорогою додому я знайшла орлине перо на згадку.



Создан 12 авг 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником